ГОЛОВНА НОВИНИ Мені потрібен час із годинника!

Мені потрібен час із годинника!

0 107

Одна дівчина розповідала, як на вулиці до неї підійшла бабуся і запитала, котра година. Дівчина полізла в сумочку, дістала  телефон і відповіла їй. «Але мені не потрібен час із телефону! — Вигукнула старенька. – Мені потрібен час із годинника!»

І ця старенька дещо таки знала про час. Той час, який ми вже завжди носимо з собою  — він виробляється за допомогою метушливих електронів, про які точно відомо тільки те, що вони постійно знаходяться не там, де їм належить. І в результаті виходить якась нісенітниця: щойно начебто було без чверті, але подивишся через п’ятнадцять хвилин – а там уже настало завтра. Такі прилади годяться тільки на те, щоб дізнаватися наскільки ти  спізнився. Або про те, що все одно вже нікуди не встиг.

Справжній час робиться зовсім не так. Він не скаче як блоха – і взагалі не рухається. Пам’ятаєте, у бабусиному будинку точно був такий механізм для виробництва повільного-повільного часу: щоб він хоч трохи рухався вперед, потрібна була важка гиря на ланцюжку, яку щоранку треба було повертати на місце. 

І був довгий-довгий ранок, і нескінченний день, і нескінченний вечір. І нічого навколо цього механізму ніколи не змінювалося. Висіли ті ж самі портрети в синіх рамках: бабуся у вінчальній сукні поруч з дідусем; давно всіма забуті родичі, злякані наші батьки, що витріщили очі через тріснуте скло, за яким знаходиться справжня давнина. І ліжко з покладеними гіркою подушками, на якому найсуворіше заборонялося валятись вдень, і муха, що ліниво і невтомно билась об шибку.

А якщо зайти в порожній будинок у занедбаному селі, в ньому обов’язково знайдуться зламані ходики. Це означає, що весь час закінчився і настала вічність.

Але не для нас: у нас у кишені пищить, у вусі дзвенить і в голові цокає. Типу життя у нас.

Дмитро Горчов

Немає відгуків

Залишити відповідь