Для багатьох це синонім любові, розуміння, затишку й безпеки. Це те місце, де про нас дбають. Це місце, де ми можемо скинути свої тягарі. Це місце, де ми не тільки знаходимо відповіді, там взагалі питання втрачають свою важливість. Коли ми знемагаємо під тягарем обов’язків, коли нас пригнічують побутові проблеми, коли наші мрії розбито вщент, серце повертається до оселі, де живуть дорогі нам люди. Повернення додому для нас є оновленням у дусі, зміною напрямку думок, відновленням сили, відродженням серця. Як правило, люди люблять і з ніжністю згадують свій дім!
Одна історія розповідає про старого місіонера, Самуїла Моррісона, котрий після двадцяти п’яти років, проведених в Африці, повертався додому в Сполучені Штати помирати. Так сталося, що він опинився на тому ж лайнері, на якому президент Теодор Рузвельт повертався з мисливської експедиції. Коли корабель підійшов до Нью-Йоркської бухти, док, де він мав пришвартуватися, був переповнений людьми; здавалося, що туди прийшло все населення Нью-Йорка. Грали оркестри, вітер розвівав стяги, співали дитячі хори, в повітрі літали різнокольорові кульки, миготіли спалахи фотоапаратів, відеокамери перебували в повній готовності, щоб зафільмувати повернення президента. Пан Рузвельт ішов по трапу, супроводжуваний схвальними вигуками та аплодисментами, осипаний конфетті та серпантином. Якби поліція та огорожі не стримували натовп, то його самого знесло б!
У той же час із лайнера тихо зійшов Самуїл Моррісон. Його ніхто не зустрічав. Він протиснувся через натовп. Через те, що в порту була така сила народу, він навіть не міг знайти таксі. І він почав скаржитися в серці: «Господи, президент провів у Африці три тижні, вбиваючи тварин, але його зустрічає, здається, цілий світ. Я віддав двадцять п’ять років життя в Африці, служачи Тобі, але мене ніхто не зустрічає, люди навіть не помічають, що я тут». У тиші його серця тихий, лагідний голос прошепотів: «Дитино Моя, ти ще не вдома!»
