ГОЛОВНА СТАТТІ У що ти віриш?

У що ти віриш?

0 3659

У що ти віриш? Таке запитання кожному з нас доводилося чути неодноразово.

Віра – одне з понять, які трактуються дуже по-різному, навіть коли це стосується цілком визначеної сфери – духовної. Якщо людина не знає істинної віри, то сама обирає, у що їй вірити…

 Наприклад, люди вірять у те, що все складеться добре. Таких людей називають оптимістами. Їм у житті легко. Ці люди не зважають на труднощі до останньої миті. Здавалося б, це нормально – бачити тільки позитивне у кожній речі. Оптимісти завжди мають  гарний настрій. Доведено, що в них міцніше здоров’я і вони довше живуть.  Але чи правильно вірити саме так? Зостається без відповіді запитання – чи з вірою такі люди йдуть за межу життя? Нам відомо багато випадків, коли старенькі дідусі та бабусі, відкидаючи будь-які запевнення про потойбічний світ, переходили у нього з тим же оптимізмом, із незмінними жартами: мовляв, якщо Бог є, я з ним якось домовлюся… Куди приводить оптимістів їхня віра?

Є ті, хто вірить у підтримку рідних, друзів. І навіть якщо ніхто за життя не зрадить такої людини, чи виправданою є її віра? Будь-який наш друг чи родич не може зробити більше над те, що може. І жодна грішна людина не забезпечить іншій світлу вічність.

Дехто вірить у те, що якісний стан душі і духа здатні забезпечити певні духовні вправи. Медитації, аутотренінги, ворожіння, дотримання прикмет- все це, на думку багатьох простовірів, може знадобитися, коли постане вибір вищих сил щодо нашої душі. Одного разу літня жінка запевняла молоду, що, мовляв, дуже корисним є вбити змію. Це принесе неабияку вигоду. Через це проститься багато гріхів. Отак безпідставне марне вірування передається з покоління в покоління. А інші люди у своїх вигадках ідуть ще далі – потрібно вбити змію, вийняти її серце і згодувати хворому. Так можна вилікувати деякі хвороби. (Не будемо вказувати, які, щоб не викликати ажіотажу в легковірних слухачів та не дати постраждати невинним зміям). Куди приводить така віра? Зрозуміло одне – вона відводить від віри істинної. Бо не змії прощають гріхи, і не вони сприяють одужанню.

Хоч якими б високими здавалися  ідеї щодо правильного сподівання, хоч які б інтелігентні люди ними захоплювалися, будь-яка марна віра – це крок вбік від віри істинної.

Можна наводити багато прикладів хибної віри. На жаль, така є і в людей, котрі вважають себе духовними.

Герой віри – апостол Павло

Павло в Другому посланні до Тимофія підсумовує своє життя: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим.4:7). Зберегти віру – що це означало для великого апостола, на якого і тепер рівняються мільйони у всьому світі? Чому він мав її берегти, від кого чи від чого?

Якщо проаналізувати життя апостола Павла, ми побачимо, що було багато обставин, які б могли вплинути на його віру.

Павлова віра була відмінною від віри його попередників-юдеїв, нащадки яких і досі чекають на прихід Месії. Одного разу апостолові з’явився Сам Ісус, і молодий фарисей повірив у те, що перед ним — Божий Син, обіцяний його народові Христос-Спаситель. Відтоді Павло став проповідником, як він сказав, Христа розп’ятого. Що означав  цей сміливий крок вбік від традиційної віри його вчителів і всього оточення? Що стається з тими, хто, як кажуть, «ламає віру»? Зазвичай їх відкидають, критикують, зневажають. Так було і з апостолом, але його ситуація була набагато небезпечнішою, ніж у наш час. За зраду віри батьків цього релігійного лідера, яким він досі був у юдеїв, могли фізично стратити. Павла не стримав страх перед тортурами і смертю. Він ніс свою нову істинну віру крізь усі труднощі і наполегливо, за різноманітних обставин, передавав її іншим.

Ось тільки деякі небезпечні епізоди з життя апостола, які описав він сам. Ми розуміємо, що під таким тиском Павлова віра могда похитнутися будь-якої миті.

«… Зо звірами боровся в Ефесі» (1 Кор.15:32), «у небезпеках свого народу», «у ранах над міру, у в’язницях, часто при смерті», «від євреїв п’ять раз прийняв був по сорок ударів без одного», «тричі киями бито», «один раз каменували»…

Часто апостол терпів переслідування не тільки від поборників традиційної релігії, а й від інших людей: «У небезпеках розбійничих, у небезпеках поган, у небезпеках між братами фальшивими. У Дамаску намісник царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене, але по мурі мене спущено в коші віконцем, і я з рук його втік!»  (2Кор.11:23-33). На жаль,  у таких випадках люди не витримують погроз, насилля і зрікаються своєї віри.

Інші чинники, які могли б зруйнувати Павлову віру — це стихійні лиха, вкрай некомфортні умови, важкі будні: «…Тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській», — пише Павло. — «У мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині, у небезпеках на морі.., у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі.…».

Апостол мав фізичну недугу, яка заважала йому діяти вільно. Про свою «колючку в тілі» Павло просив у Бога, щоб забрав її, але Господь дав відповідь – «досить з тебе того доброго, що ти маєш від Мене». Скільки людей були розчаровані в вірі тільки через те, що не отримали зцілення, про яке так просили, і в яке щиро вірили. Апостолові не завадило те, що Бог не зцілив його, нести людям Добру новину про спасіння. Павло зрозумів, що колючка в тілі дуже потрібна йому для того, щоб постійно смиряти його, щоб апостол не величався.

Крім того, Павло сумлінно працював, підтримуючи християнські церкви, які він організував. Слід пам’ятати, що християнство тільки зароджувалося і не було багато духовних наставників, щоб допомагати віруючим. Ще не було укладено текст Нового Заповіту. Активну працю виконували апостоли – ті, хто безпосередньо спілкувався з Христом. Керовані Святим Духом, вони організовували життя церков. Павло пише про цей час: «Окрім зовнішнього, налягають на мене денні повинності й журба про всі Церкви. Хто слабує, а я не слабую? Хто спокушується, а я не палюся?».

Хтось може запитати: у що ж вірив Павло й інші апостоли, якщо їхнє життя було далеким від нормального комфортного існування, сповнене небезпек і трагічних випадків? Тим більше, що за історичними переданнями переважна більшість апостолів так і не пожили на землі спокійно та в достатку. Який сенс вірити, якщо не бачиш земного щастя?

Інші герої віри

Біблія розповідає нам і про багато інших людських доль, про тих людей, хто пережив страшенні муки, але так і не отримав за життя того, на що сподівався. Автор Послання до євреїв говорить про своїх попередників, які були «скатовані, не прийнявши визволення.., дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли…» (Євр.11:35-39).

Ці герої  віри не побачили того, на що очікували. У що вірили вони? У що вірив Павло? У що слід вірити сучасним людям?

«Краще воскресіння»

Ми маємо пам’ятати важливу істину. Бог незалежний у Своїх рішеннях щодо нашого життя. Він не повинен діяти так, як хочеться нам. Діяти тільки тому, що ми у це віримо. Господь не зобов’язаний давати нам здоров’я, багатство, життя, чим часто спекулюють деякі проповідники: мовляв, наверніться до Бога і ви отримаєте все, що бажаєте. Наша віра має базуватися не на бажаннях, емоціях чи уявленнях. Наша віра – це віра в Господа, Який може зробити все, але Який учиняє згідно зі Своєю волею. А це означає, що Бог дає віруючій людині те, що є кращим для неї.

Про тих, хто за життя не отримав здійснення своїх земних бажань написано, що вони досягли «кращого воскресіння» (Євр.11:35). Наша віра не має обмежуватись тільки земним буттям, а повинна сягати вічності. Бо є нещасною та людина, котра сподівається на Господа тільки в цьому житті. Але блаженні ті, хто вірить, не бачивши, сподівається отримати все, що обіцяв Бог, в Його Царстві, вірить у воскресіння, перебуваючи тут на землі під Христовою охороною.

Нехай Господь благословить кожного з нас мати істинну віру, що ґрунтується не на емоціях і забобонах, не на  примхах і уявленнях, а на Божому Слові.

                                                             Книга надії

Дивовижна книга Біблія сповнена багатьох істин, які є життєво важливими для нашої віри. Зокрема Бог через Своє Слово запевняє людей, що вони є новим творінням, віруючи у Христа. Ці люди є співучасниками Господньої спадщини, вони є членами Божої родини, Божими дітьми, домашніми Господньої оселі. Віруючі, навіть якщо помруть, одного разу воскреснуть і житимуть вічно з Богом. Це не тільки привід надіятися, а й бути переконаним у чудовому майбутньому, яке приготував Господь для тих, хто любить Його і вірить у Христову жертву за наші гріхи. Ось декілька підтверджень цієї істини: «Оце написав я до вас, що віруєте в Ім’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви віруючи в Ім’я Божого Сина, маєте вічне життя» (1 Івана 5:13).  «… Ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога» (Еф.2:19).

«Сам бо Господь із наказом, при голосі Архангола та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі, потім ми, що живемо й зостались, будемо схоплені разом із ними на хмарах на зустріч Господню на повітрі, і так завсіди будемо з Господом» (1Сол.4:16-18). «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога» (Еф.2:19).

Загалом, Біблія – це Книга, яка дає надію. І ця надія доступна всім. Спасіння від гріхів – це Божий подарунок кожній людині. Його потрібно взяти рукою віри.  Чудово бути впевненим у спасінні і жити радісною надією.

Проте, Господнє Слово застерігає нас: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство  Небесне». Це слова Ісуса Христа.

Оманлива віра

Спокійне море нашої надії можуть порушувати вітри сумнівів: а чи є я справжнім християнином? Навіть якщо ми віримо в Бога, в Ісуса Христа, відвідуємо церкву, молимося, є небезпека бути обманутим. Це стається тоді, коли людина не розуміє суті віри, але виконує тільки ритуал.  У творі Миколи Гоголя «Мертві душі» є герой Петрушка. Цей чоловік любив читати книжки, але змістом їхнім не цікавився. Петрушці було байдуже, що він читає – переживання закоханого, букваря чи молитовника. Багато так званих християн схожі на цього Петрушку. Ззовні вони набожні люди – ходять до церкви, навіть моляться, але не переймаються справжнім змістом віри, служіння, поклоніння Богові, зрештою, спасіння.  Христос змальовує страшну картину, коли наприкінці віку до Нього прийде багато людей, сподіваючись на Небесне Царство, але Господь прожене їх. Вони скажуть: «Боже, ми ж використовували Твоє Ім’я, коли творили чудеса і проганяли демонів». Але Христос відповість: «Я вас не знаю, бо ви чинили беззаконня. Ви не виконували того, що хотів від вас Господь».  Чи важко сказати фразу «В Ім’я Ісуса Христа»? Зовсім ні – якщо тільки сказати. Але Бог закликає мати дієву віру, а не бути віруючим на словах.

Зі Святого Письма ми можемо дослідити, яким має бути християнин, щоб увійти до Небесного Царства. Так, спасіння для нас учинив Ісус Христос. Але навіть якщо ми віримо в це, але не виконуємо того, що хоче від нас Господь, є небезпека бути відкинутим Божим Сином.

Ознаки істинної віри

По-перше, послух Святому Духові. Якщо Дух Господній живе в нас, Він керує нашими діями. Проте,  з іншого боку, ми можемо виконувати свої бажання, а не повеління Святого Духа. Християнин має бути чутливим до того, як його веде Бог. Для цього  потрібно перебувати в молитві і дослідженні Біблії. Християнин повинен прислухатися до порад тих, хто поставлений над ним – батьків, пасторів церкви, чоловіка, якщо це заміжня жінка, зрештою – до порад Господнього Слова.

По-друге – молитва. Апостол Павло навчає: «Безперестанку моліться». Практикуючи молитву,  ми переконуємося, що вона  стає не важким обов’язком, а нагальною потребою. Молитва – це єднання з нашим Спасителем, Котрий має бути для нас найдорожчим.

По-третє, вивчення Біблії. Святе Письмо має бути для нас ліхтарем, який освітлює шлях у світській пітьмі. «Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї», – пише псалмоспівець про богонатхненні слова, залишені для нас у Біблії. (Пс.118:105).

По-четверте, ревне служіння Господу. Віруюча людина – це та, котра служить тільки одному Богові, і не має надії на земні блага. «Неможливо служити  Богові Живому і ідолові багатства одночасно» — навчає Ісус. Якщо гнатися за наживою, маєтками чи мати інші земні цілі – це означає бути ідолянином, що Господь засуджує найбільше. «Серце моє прихили до свідоцтв Твоїх, а не до користи», – просить у Бога віруюча людина. — «Нехай множаться смутки для тих, хто набув собі інших богів, я не буду приносить їм ливної жертви із крови, і їхніх імен не носитиму в устах своїх!» (Пс.15). І далі: «Господь — то частина спадку мого та чаші моєї, Ти долю мою підпираєш! Частки припали для мене в хороших місцях, і гарна для мене спадщина моя! Благословляю я Господа, що радить мені, навіть ночами навчають мене мої нирки. Уявляю я Господа перед собою постійно, бо Він по правиці моїй, й я не буду захитаний!» (Пс.15:4-8).

Кожен християнин у момент навернення до Бога отримує певний дар, яким може служити іншим братам і сестрам. Проте буває, що віруючі занедбують свій дар і не приносять духовних плодів. Притча про таланти гарно ілюструє це. Раба, котрий не подбав про те, щоб його талант приніс прибуток господарю, пан прогнав. Господь запевняє, що так станеться з тими, хто не розвивав своїх дарів і не служив ними Йому. Такі люди не потраплять до Божого Царства.

По-п’яте, протистояння спокусам. Християнин  — це той, хто лине до Бога й тікає від гріха. Так, нас оточують спокуси. Іноді духовні падіння стаються і в житті  людей, котрі керуються Святим Духом. Але сповнена Духа Божого людина боїться згрішити, не хоче образити Христа, Який віддав за неї життя. А навіть якщо з нею і трапляється гріх, така людина жалкує про це і щиро кається. Гріх може статися мимовільно, коли християнин втратив пильність, припинив молитися. Однак людину, виправдану Христовою кров’ю, Господь підіймає знову. Недарма Ісус Христос у відомій молитві навчає учнів просити в Бога Отця про захист від спокус: «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого»…

Уникати гріха — це риса, яка докорінно відрізняє віруючих від тих, хто не знає Бога. Багато світських людей шукають гріхів, спокушають когось і самі люблять бути спокушуваними. Господній же послідовник мислить так: «Відверни мої очі, щоб марноти не бачили, на дорозі Своїй оживи Ти мене!» (Пс.118:36-38).

Який же висновок?

Біблія навчає нас мати дієву віру. Якщо людина називає себе віруючою, але не може показати справ — це хибна віра. «Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва!» — пише апостол Яків (Як.2:26). Діла християнина мають бути скерованими на допомогу іншим віруючим, на прославлення Бога та поширення Євангелії. «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». – каже Ісус (Iван.13:35). Віра, яка діє з мотивів любові – це сама сутність християнина.

Нехай Господь благословить кожного з нас прагнути до живої непідробної віри, яка єдина є гарантією нашого спасіння.

 

За матеріалами передач «Людина і вічність»

comments powered by HyperComments

ПОДІБНІ ЗАПИСИ