ГОЛОВНА Джерельце Мамина мудрість

Мамина мудрість

— Миколко-о-о! – почув хлопчик мамин оклик і поспіхом поклав у відро останні декілька картоплин.

Двері відчинилися, і на фоні вечірнього сонця з’явилися обриси знайомого силуету.

— Чого ж ти, дитинко, так довго? З тобою все гаразд?

— Так, — відповів син, одвернувшись до стіни, начебто для того, щоб підняти картоплину, що впала. Але це він зробив для того, щоб нишком обтерти мокрі від розсолу губи. – Так, матусю, в мене все добре. Я вже набрав повне відро.

 Миколка піднявся по сходинках і переклав його в мамину простягнену руку. – Просто я вибирав найбільшу картоплю, щоб тобі легше було чистити, — пояснив син, не підводячи очей.

Миколчина родина  жила у сусідки Тамари, тому що їхній будинок  було знищено під час бомбардування. Лише острівець напівзруйнованої печі нагадував про те, що раніше у них був затишний дім. Миколка скучав за татком і своєю просторою  кімнатою: те й інше забрала в  нього нещадна війна…

Улітку Миколка приганяв на колишнє подвір’я  зграю гусей пастися, а сам вилазив на піч і мріяв про майбутнє…

На згарищі  розрослись буйні трави. Особливо багато було тут кульбаби, яку гуси дуже любили. Вони мирно паслися і набирали жиру, зовсім не усвідомлюючи драматичної ситуації. Птиці було невтямки, чому Миколка, ввечері злізаючи з печі, перед тим, як простувати додому, притискав до себе то одну, то іншу  й приказував: «Ой бідненькі, бідненькі ви мої, безпритульні гусочки!».

Увечері мама збирала дітей на молитву. Миколка, скільки себе пам’ятав, стільки й знав «Отче наш» напам’ять. Він любив маленькі вечірні богослужіння. Але цього разу, перш ніж схилитися на коліна, ненька сказала:

— Сьогодні, діти, коли ми будемо молитися, той із вас, хто зробив щось зле, нехай помовчить, коли решта будуть говорити «Нехай буде Твоя воля і на землі, як на небі». Адже той, хто засмучує Бога поганою поведінкою, не виконує Його волі на землі. А якщо не виконує, отже, молитва такої людини буде не прославленням Бога, а ганьбою.

Миколка не зрозумів останнього слова. Але здогадався, що це щось дуже зле. «Той, хто робить зло, порушує Божу волю!» — подумав хлопчик, і затремтів. Хлопчик похилив голову, тому що почувся винним. Ніхто не знає про його гріх. Але Бог знає! І від Нього Миколка не міг приховати свого вчинку. Тому, коли всі почали молитися, він не вимовив  слів про Божу волю на землі. А про хліб просити після того якось язик не ворухнувся…

Скінчивши молитву, діти  зібралися вилазити на піч, адже там вони спали. Всі  по черзі вистрибували спочатку на ослінчик, а потім на піч. Це зробив і Миколка. Та раптом незчувся,  як мати вхопила його попід пахви і опустила на землю.

— Миколко, синочку мій милий, розкажи-но мені, що сталось. Що ти накоїв?

Хлопчик здивовано поглянув на матір: звідки вона могла дізнатися? Адже ніхто не бачив, як він таємно, набираючи картоплі в погребі, відкрив хазяйську бочку з квашеними помідорами і взяв тільки один… Як було встояти проти такого спокусливого аромату?! Миколка і тепер відчував запах часнику і кропчику в своєму носі. Він любив маму і хотів бути слухняним. Але хлопчикові  набридло  щодня їсти тільки одну картоплю. Так хотілось чогось кисленького… Це все він вирішив сказати, але вийшло коротке речення:

— Матусенько, я взяв тільки один – найменший помідорчик.  Останні слова Миколка  вимовив крізь сльози.

Матері було шкода, дуже шкода своїх напівголодних дітей, але вона розуміла, що навчити їх страху Божому –  найважливіше за все.

— Дитинко, зараз ти підеш і перепросиш у тітоньки Тамари.

— Але матусю, я вже покаявся!

— Цього не достатньо, синку. Потрібно ще спробувати виправити свій вчинок. Пам’ятаєш, як зробив Закхей?

Хлопчикові подобався цей біблійний герой і подобалось його рішення: вчетверо віддати скривдженим. Однак тепер хлопчик  зрозумів, як це важко. Та все ж він пішов до господині.

Миколка повільно переступив поріг, коли у відповідь на його несміливий стукіт почулось: «Можна».

— Ну що, хлопче, заходь, гостем будеш! – запросила тітка Тамара.

— Тітонько!

— Що? – перепитала жінка, дістаючи казанчика з картоплею і пробуючи виделкою її готовність.

— Простіть мені, я вкрав у вас помідорчик, — випалив Миколка, нарешті зібравшись з духом.

— Ти що, лазив в бочку брудними руками?! – вигукнула тітка Тамара.

Хлопчик зіщулився, втягнув голову в плечі, наче чекаючи удару. Миколці й на гадку не спало, що слід було помити руки. Тепер він двічі винен: у тім, що вкрав помідорчик, і в тім, що зробив це брудними руками.

— Простіть, будь ласка!

— Поклич маму! Зараз мені!

Хлопчик, сумно опустивши голову, повернувся і, волочучи ноги, пішов. Біля  дверей Миколка мало не впав, зачепившись за поріг.

— Ану швидше! – почула дитина  оклик тітки Тамари.

…Мама увійшла разом з сином і, ще не переступивши порогу, відразу ж несміливо запитала:

— Ви кликали, Тамаро Олександрівно?

— Так, Маріє! Стара я стала, і пам’ять в мене вже не та. Я все забуваю тобі сказати, — казала господиня, дивлячись суворо. Раптом її голос загримів, як єрихонська труба.  —  Щоб помідори завжди були на столі, зрозуміла?  Навіщо вони в погребі? Нехай дітки їдять!

— Гаразд, Тамаро Олександрівно!

— І не звертайся так до мене. Яка я там Ляксандрівна, я що, бариня?

— Так, так, але ж…

На цьому тітка Тамара обірвала її. Мати зрозуміла, що треба йти.

…Миколка вже спав, коли мама лягла біля нього. Своєю натрудженою рукою вона відсунула неслухняний  вихор з дитячого чола,  поцілувала його і тихенько прошепотіла:

— Бачиш, хлопчику мій милий, як добре виконувати Божу волю! Бог – Він щедрий! Якщо Він дає, то не один маленький  помідорчик. Ось так, синку!

 

За матеріалами програми «Джерельце»

 

comments powered by HyperComments